Було б житло – були б і фахівці

За підрахунками Мінсоцполітики, станом на початок 2017 року з окупованого Донбасу переїхало на підконтрольну Україні територію понад 1,6 млн осіб. Це лише ті, хто зареєструвався як переселенець, отримав довідку та претендував на соціальну допомогу від держави. Але є й ті, хто самостійно спробував налагодити життя на новому місці, не реєструючись.
За два місяці (лютий – березень 2017 року) Міжнародна організація з міграції (МОМ) із журналістами hromadske.ua опитали понад 4 000 переселенців у 24 областях України. За даними цих досліджень, зайнятість – основна проблема переселенців на новому місці. Так, лише трохи більше 40 % з цих людей знайшли роботу на новому місці. Менше 30 % – безробітні, приблизно стільки ж опитаних сказали, що взагалі не мають потреби працювати, бо отримують пенсії або соціальні виплати через інвалідність або ж декретну відпустку.

Не менше проблем переселенці мають і з житлом – на це вказали 70 % опитуваних. Майже третина з них нарікають на умови проживання, 23 % мають проблеми з оплатою орендованого житла, ще для 20 % – проблема сплатити за комунальні послуги.

Дві третини переміщених з Донбасу осіб орендують житло (квартири, будинки, кімнати). Придбати власне житло переселенці вважають нереальним, але задоволені хоча б тим, що мають електропостачання, воду та водовідведення.

«СК» розібрався, як просуваються справи з розв'язання цих проблем переселенців у Харківській області на прикладі кількох районів регіону.
Наприклад, за словами начальника управління праці та соціального захисту населення Чугуївської райдержадміністрації Олександра Лисянського, на території їх району проживає більше тисячі переселенців, левова частка яких – пенсіонери.
– На даний момент на території Чугуївського району проживає близько 1300 переселенців, з яких 1000 – це пенсіонери. Решта – діти і працездатні переселенці, з яких лише близько двох десятків осіб зверталися до центру зайнятості, – розповідає Олександр Лисянський.
Як каже чиновник, у районі немає розмежувань на корінних жителів і переселенців. Вимушено переміщені особи – це вже повноцінна частина громади. Хоча до них прикуто трохи більше уваги, адже вони не з доброї волі і не від гарного життя кинули свої домівки й приїхали в новий населений пункт. І весь пакет соціальних послуг, який їм призначено, вони отримують повною мірою. Але, зрозуміло, без проблем не обходиться.
Результати дослідження МОМ зі складнощами розміщенням людей на живому прикладі підтвердив і Олександр Лисянський.

– Пошук житла для ВПО – серйозна проблема. Було проведено велику роботу, щоб знайти житло для людей. І лише 2–5 % переселенців могли самостійно купити житло, інші жили у родичів або знімали будинок/квартиру, – каже чиновник. – По можливості місцеві влади сіл і селищ сприяють пошуку домівки для переселенців. Наприклад, Кам'яноярузька сільська рада допомогла знайти житло одній із сімей.

Як «СК» розповіла секретар цієї сільради, яка тимчасово виконує обов'язки голови, Ольга Михайлова, одна з місцевих мешканок безкорисливо віддала свій будинок вимушено прибулим людям.
– У 2014 році до нас приїхала родина з Первомайська Луганської області з місячною дитиною на руках. І одна з наших місцевих мешканок Віра Борисова безкорисливо надала родині Третьякових свій будинок, який дістався їй у спадок і просто був порожній. Там, звичайно, треба відремонтувати дах, але жити можна. А от щодо поліпшення умов, то плануємо це зробити до осені, до сезонних опадів, – каже Ольга Михайлова.

Ставлення як до цієї сім'ї, так і до інших переселенців, яких у населеному пункті налічується дванадцять, – відмінне. Про цих людей сільрада піклується матеріально, а самі громадяни допомагають одягом, їжею тощо. А одна з місцевих родин минулої зими взяла шефство над сім'єю Третякових – привозили продукти харчування й одяг.
За словами Ольги Михайлової, з дванадцяти переселенців, які живуть у селі, крім вищезгаданої сім'ї всі інші мешкають у родичів. ВПО могло бути набагато більше, але є серйозна завада – знову ж таки відсутність житла.
– Крім тих переселенців, які постійно тут живуть, ще багато людей приїжджали до нас. Їм подобалося наше село, особливо через своє місцезнаходження, тому що зручно діставатися і до Харкова, і до Чугуєва. Але через те, що є нестача будинків і фінансова неспроможність у людей їх купити, громадяни у нас не затримуються, – ділиться секретар сільради. – У нашому селі значний брак кадрів – потрібні медсестри в сімейну амбулаторію і школу, вчитель російської мови та інші. І якби у нас були вільні будинки на балансі сільради, то ми б обов'язково залучали потрібних нам фахівців за допомогою надання житла. А так доводиться чекати уродженців села, які приїдуть працювати на батьківщину.

Незабутня зустріч з Амадором

Як бачимо, переселенці могли б розв'язати проблему дефіциту кадрів у Кам'яній Ярузі, але через відсутність житла все залишається по-старому. А от якщо просунутися на схід Чугуївського району і завітати в Кочеток, то тут справи йдуть інакше.
У цьому селищі проживає кілька сімей з Горлівки, члени яких працюють фельдшерами у «швидкій». І ці люди допомогли поліпшити ситуацію в медсфері, яка, за словами в. о. начальника Управління охорони здоров'я ХОДА Галини Сіроштан, потребує покращення.

– Укомплектованість лікарями загальної практики сімейної медицини у районах області становить 70 %, у сільській місцевості – 58 %, при цьому лікарів пенсійного віку – майже 30 %. Такі кадрові диспропорції можуть формувати ризики надання у повному обсязі медичної допомоги. Наразі МОЗ розробляє гарантований рівень надання медичної допомоги – первинна ланка та екстрена допомога, – каже Галина Сіроштан.

І от дві сім'ї фельдшерів облаштувалися в Кочетку, в якому, за словами голови селищної ради Олександра Світайла, проживає кілька десятків людей.
– Із 2014 року в селищі постійно проживає близько 40 осіб. А є ще люди, які прожили тут тиждень-два і їдуть, – каже Олександр Світайло. – Нестачі кадрів у нас особливої не було, але ми зустрічалися з підприємцями і обговорювали, як цих людей підтримати, і в плані працевлаштування теж. Хтось пішов працювати, а хтось знайшов роботу в сферах медицини, освіти.
Пенсіонерка Віра Горбацюк разом зі своєю донькою Наталею Сусенко і двома онуками (одній на той момент було чотири роки, а інша готувалася до вступу у виш) приїхала в Кочеток 20 листопада 2014 року.

Сюди їх знайома Іра влітку того ж року приїхала у відпустку. Потім почалися воєнні дії на Донбасі. І як розповідає жінка, через те, що почався військовий конфлікт, зарплату і пенсію не платили, тому довелося полишити батьківщину, щоб якось жити.
– Життєві обставини змусили нас змінити місце проживання. Подруга доньки Іра, яка працювала фельдшером з нею в Горлівці, працевлаштувалася тут і підшукала нам житло в Кочетку, – згадує жінка. – Моя донька, яка має більше 20 років досвіду роботи фельдшером на «швидкій», дистанційно вирішила питання, пов'язані з працевлаштуванням. Благо, були вакантні місця. І ми їхали в Кочеток, уже знаючи, що в дочки буде робота. Ми приїхали 20 листопада, протягом десяти днів вона оформилася, і 1 грудня Наталя вже вийшла на роботу. Вона працює тут фельдшером вже більше двох з половиною років.
Але Кочеток – не перше місце проживання в Харківській області сімейства Горбацюків. Спершу, у 2014 році, вони жили в Південному Харківського району, де знімали житло зі сватами, але з певних причин там не залишилися і повернулися додому, в Горлівку. А потім, уже в кінці осені, поїхали в Кочеток, де й досі добре живуть.

– Моя онука познайомилася тут з маленьким хлопчиком, а у його мами була порожньою квартира, яка залишилася їй у спадок. Ми заселилися туди, хоча спочатку жили на інший житлоплощі, – згадує Віра. – Прийняли місцеві жителі нас дуже добре, ніхто косо на нас не дивиться через наш статус, і людьми другого сорту не вважають.
Також пенсіонерка додає, що і найменша з родини, якій уже шість років, зараз добре адаптувалася в новому суспільстві. Зрозуміло, на Донбасі постійні постріли поруч і вибухи лякали крихітку, але потім, як сімейство приїхало сюди, їй потроху ставало легше, і зараз вона нормально почувається – ходить на малювання і займається танцями. З останніх її найбільш яскравих вражень – зустріч на початку червня на танцювальному конкурсі з відомим хореографом і співаком Амадором Лопесом, який був членом журі.
Але, попри те, що живеться родині непогано, Віра Горбацюк не полишає надії повернутися додому.
– Не знаю, як дочка з онуками, а я точно поїду додому, як тільки закінчиться ця ситуація. Там трикімнатна квартира у мене, і у дочки теж. Перед цими подіями я ремонт хороший зробила. Не дай Бог, якщо це все розбомблять – буде дуже прикро, – зізнається жінка.
А оть своєрідним горлівським першопрохідцем у Кочетку стала та сама Ірина Кравченко, яка допомогла обжитися вищезгаданій сім'ї. Жінка живе тут із мамою, тіткою та 14-річним сином.
– Коли я приїхала на відпочинок до своєї знайомої, там, на Донбасі, почалися військові дії, і я вирішила тут влаштувалася. Пішла працювати фельдшером на швидку допомогу, як працювала і в себе на батьківщині, в Горлівці. Фельдшерів і лікарів у всіх містах не вистачає, тому ніяких складнощів з оформленням на роботу не виникло. Спершу тут працювала на півставки, поєднуючи з роботою в Горлівці, але коли зрозуміла, що війна затягнулася надовго, розрахувалася там і вийшла працювати сюди на повну ставку.
Спершу Іра жила у знайомих, а потім уже вирішила знімати окремий будинок, адже було нелегко тулитися з мамою і сином в одній кімнаті. А потім ще й сестра мами приїхала, у якій атрофовані ноги і вона пересувається на візку.
За словами фельдшера, у новій громаді їхню родину прийняли добре.

Більше року без лікаря

Подруга Ірини Ніна Дзюба теж зараз у Кочетку, але спершу вони жили в іншому місці.
– Спочатку ми з мамою, яка практично повністю сліпа, потрапили у Вовчанськ, де похований мій батько. І ми деякий час жили у родичів. Коли стало зрозуміло, що ситуація на Донбасі затягнулася надовго, ми почали шукати власне житло, – розповідає жінка. – Спершу жили у Вільчі Вовчанського району. Там до нас дуже добре ставилася місцева влада, прийняла нашу біду як свою і допомагала в різних питаннях. Але там залишитися не вдалося, адже у господарів будинку, де жили, були інші плани, і нам довелося шукати нове місце.

І через те, що в Кочетку жили земляки, з жовтня 2016 року Ніна з мамою переїхали сюди. Вдома жінка працювала десять років медсестрою на шахті, а до цього – майже стільки ж фельдшером. Вона каже: якщо б не хвора матуся, за якою потрібен постійний догляд, і власні негаразди зі здоров'ям, вона з радістю пішла працювати фельдшером. А так Ніна допомагає Ірині доглядати за її родичками, поки подруга на роботі.
Ще один медик-переселенець також своїм прибуттям вирішив дефіцит кадрів.
Сім'я переселенців Сухіних з Макіївки Донецької області зараз живе у Краснограді, але, як і названі вище люди, вони не відразу приїхали у свій нинішній дім.
– У мене свекор родом з Кегичівського району. Приїжджали туди двічі – у 2014 і 2015 роках. У друге пришестя з певних причин ми не могли жити в родичів, тому самостійно шукали житло, – пригадує Людмила Сухіна. – Тоді завдяки щасливому випадку ми зв'язалися з людьми, які безкоштовно надали нам житло, що стояло порожнім. Щоб жити, потрібні гроші, а для їх наявності треба працювати, тому почали шукати роботу.
Людмила – ендокринолог, що має 18-річний досвід роботи і вищу категорію з ендокринології, а її чоловік Дмитро за професією стоматолог. Вони спершу почали шукати роботу в Кегичівці, але там не склалося. Потім поїхали по довколишніх населених пунктах дізнаватися, чи є робота. Чоловік спершу працевлаштувався в Первомайському, а Людмилу взяли до Красноградської районної лікарні. Згодом Дмитро Сухіна завдяки допомозі місцевої влади знайшов роботу в Краснограді, і з початку серпня 2015 року родина живе тут.
– Лікар, який працював ендокринологом, ще п'ять років тому переїхала в Харків. Потім тут був лікар-інтерн, який відбув інтернатуру і поїхав до себе за місцем проживання, тому що не було житла, а сенсу тут залишатися не було. У нього зарплата була меншою, ніж коштує оренда житла. Тож більше року в лікарні не було ендокринолога, – розповідає фахівець.
Спершу, за словами Людмили, деякі пацієнти негативно ставилися до неї, але зараз в основному люди раді, що тепер не треба їхати з будь-якого питання в Харків.
У цілому і цій сім'ї живеться нормально на території нашої області, але все ж, як і вищезгадані, це сімейство, якби все нормалізувалося, теж із радістю повернулося б на малу батьківщину.